Далеко-далеко за синіми горами ріс густий дрімучий ліс. У тому лісі жила ведмежа сім'я: батько - старий ведмідь, мати - ведмедиця і двоє маленьких ведмежат. Коли батьки ходили на полювання, ведмежата самі зоставалися вдома і гралися біля барлогу. Одного разу надокучило їм гратися, вирішили вони подивитися, що робиться в лісі. Ідуть-ідуть І раптом бачать - дорога, а на ній повно возів та людей.
Ведмежата принишкли в кущах і пильнують за дорогою. А вона вся у вибоїнах, ямах та ритви-нах, і вози так трясе та підкидає, що люди ледве сидять на них, Це дуже розвеселило ведмежат і насмішило до сліз. Зненацька почулося пронизливе рипіння - то їхав величезний віз. Він аж угинався від усякого добра. Ведмежата зацікавлено стежили, що ж буде далі. А далі сталося те, чого вони й не ждали. Одне колесо воза вскочило в яму, а з воза впало ніби велике колесо чи круглий камінь і покотилося в кущі.
Ведмежата вирішили подивитися, що то таке. Підбігають, розсувають гілля і бачать великий круг жирного і дуже ласого сиру. Вони від подиву аж роти пороззявляли.
- Ми його з'їмо! - вигукнули ведмежата в один голос. Взяли вони той сир і віднесли в гущавину, щоб там порівну поділити. Але як це зробити? Кожне хотіло ділити саме, та боялося, що більший шматок може дістатися другому. Ведмежата почали сперечатися, гарчати одне на одного і зняли такий галас, що чутно їх стало дуже далеко.
А саме на ту годину неподалік бігла лисичка. Почула вона розпачливі голоси ведмежат, підійшла та й питає:
- Чого це ви сперечаєтесь, ведмежата?
Ведмежата розповіли їй про свою біду й попросили допомогти.
- Хіба ж це біда? - здивувалася лисичка.- Зараз я поділю між вами сир. Це зовсім неважко.
- От добре! - зраділи ведмежата.
І хитра лисичка почала ділити той сир. Вона розламала його надвоє, але в око одразу впало, що шматки нерівні.
- Цей більший! - зарепетували вмить ведмежата.
Лисиця їх заспокоїла:
- Цитьте! Зараз усе буде гаразд.- І відкусила добрячий шматок від більшої частини та й проковтнула. Тепер більшою стала друга частина.
- Знову нерівно! - занепокоїлися ведмежата.
- Годі вже вам,- сказала лисиця.- Я добре знаю, що роблю.- І знову відкусила від більшого шматка. Ледве повертаючи язиком, бо в роті в неї повно смачного сиру, додала: - Ще трохи, і буде порівну.
Лисиця ділила сир далі, а ведмежата тільки тупцяли волохатими лапами та водили чорними носиками від меншого шматка до більшого, від більшого до меншого.
Так лисиця ділила сир, поки наїлася досхочу. Нарешті шматочки стали однакові, а ведмежатам майже нічого не залишилося.
- Ну що ж,- сказала лисиця,- хоч шматочки й маленькі, зате однакові. Смачного вам, ведмежата! - і, майнувши хвостом, зникла в лісі. Ведмежата подивилися на рештки сиру й дуже зажурилися.
- Ось бачиш,- сказало одне,- якби ми були довірливіші й не такі жадібні, то самі ласували б смачним сиром. Так завжди буває з тими, хто жадібний.
